Вона пішла, їй було ніяково

Вона пішла, їй було ніяково,
Хоча, я бачив після того світло,
В очах коханої щось блимкало,
В останій раз це було непомітно.

Від неї залишились лише теплі спогади,
Та речі у різних містах України,
Подарунки, записки та нерви оголені,
Та бажання лізти на білі стіни.

Від неї залишилося жгуче бажання,
Повернутись у часі хоча б на рік,
Щоб не довести до цього страждання,
Зробити все те, що зробити не зміг.

Мені залишось жити самотньо,
Закидавши шафу речами її,
Бо від сльоз її стає погано,
Бо очами цими заповнені сни.

Розлука, дарувала свободу,
Що через двадцять три дні,
Стала зовсім холодною,
Для одиноких блукань у пітьмі.

Так хотілося її наздогнати,
Прошепотіти, стоячи на колінах,
Люба, Квітко моя. Прошу вибач,
Але за мість цього лажу по стінах.

Якщо кохаєшь - відпусти,
Нехай тобі не дарують сльози,
Забудь про кульки та свічки,
Та починай писати прозу.

Із задоволенням почав би,
Та навіть прозу не сумну,
Як би, у грудній клітці,
Не мав цю величезную діру.

           

                              P.S. Перший твір украінською.